Світове господарство. Форми міжнародних економічних відносин

Розділ 5. Світове господарство і міжнародні
економічні відносини
Тема 10. Світове господарство. Форми міжнародних
економічних відносин

План :

1.Світове господарство : поняття , основні етапи розвитку.
2.Міжнародна економічна інтеграція.
3.Основні форми міжнародних економічних відносин.
4.Україна і світове господарство .
5.Економічні аспекти глобальних проблем.

1.Світове господарство : поняття , основні етапи розвитку.
    Сучасне світове господарство являє собою сукупність національних господарств окремих країн, об'єднаних участю у міжнародному поділі праці і системою міжнародних економічних відносин. Світове господарство складається з 200 країн, що відрізняються рівнем економічного розвитку, специфікою традицій, політики та ідеології.
Сучасне світове господарство дуже різнопланове. У ньому можна виділити такі групи держав:
— країни з розвинутою ринковою економікою;
— країни з перехідними економічними системами (на території Східної Європи та колишнього СРСР);
— країни, господарство яких розвивається;
— найменш розвинуті країни світу.
Розглянемо перелічені сфери світового господарства докладніше. До промислово розвинутих країн належать: Австралія, Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Португалія, США, Туреччина, Франція, ФРН, Швейцарія, Швеція та Японія.
Ці держави є членами Організації економічного співтовариства та розвитку (ОЕСР). Ця організація має групу лідерів: США, Японія та держави Європейського Союзу (15 країн).
Країни з розвинутою ринковою економікою посідають провідне місце у світі за головними макроекономічними по" казниками. Вони істотно впливають на стан світових ринків товарів, послуг, капіталу, валют, визначають домінуючі напрями світової науки та техніки.
У 80 —90-х роках XX ст. у світовому господарстві відбулася подія надзвичайного значення — держави з командно-адміністративною системою почали ринкове реформування економіки. Ця обставина дала можливість посткомуністичним країнам об'єднатися в групу держав з перехідними економічними системами. До цієї групи належать усі колишні соціалістичні країни крім Північної Кореї та Куби.
Слід зазначити, що країни цього регіону не є однорідними і поділяються на дві групи: перша — Чехія, Словакія, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія; друга — п'ятнадцять держав, які виникли внаслідок розпаду СРСР. Саме другій групі найбільшою мірою властиві диспропорційність і розбалансованість економіки.
Головним недоліком країн з перехідною економікою, зокрема України, є диспропорція у співвідношенні виробництва засобів виробництва і товарів народного вжитку. Це призвело не тільки до неузгодженості окремих секторів економіки, а й до фактичної стагнації таких галузей, як сільське господарство, легка та харчова промисловість. Тому першочерговими завданнями країн з перехідною економікою є розвиток приватного підприємництва, відкритість економіки.
Велику частину економіки світу становлять колишні колонії. Ці держави займають понад 60% території планети, в них проживає 77% населення світу, саме тут зосереджена більшість розвіданих запасів корисних копалин.
У світовій економічній літературі цю групу країн частіше називають країнами "третього світу" або країнами, що розвиваються. Особливість економічного розвитку колишніх колоній полягає в значному відставанні продуктивних сил порівняно з передовими країнами. їм властиві наявність традиційного сектора економіки, зорієнтованого на просте відтворення, низький рівень життя та освіти, масове безробіття, значний вплив традицій та релігії на економічний розвиток.
Незважаючи на наявність загальних рис, "третьому світу" притаманна надзвичайна неоднорідність. З часом посилюється відмінність у соціально-економічному розвитку між державами, з яких складається ця група. Наприклад, більшість експортерів нафти мають високий рівень ВНП на душу населення, великі можливості щодо імпорту та експорту товарів. До найбільш розвинутих країн "третього світу" належать Бразилія, Мексика, Південна Корея, Сінгапур, Саудівська Аравія, Єгипет, Марокко, Кенія та ін.
Економісти розрізняють також середньо-розвинуті та найменш розвинуті країни регіону, що розглядається. До останніх, за класифікацією ООН, належать 47 держав з населенням близько 500 млн чол. Середній рівень доходу на душу населення тут становить 250 дол. за рік.
Сучасний етап розвитку світового господарства характеризується такими рисами:
1. Відбувається скорочення чисельності зайнятих у сільському господарстві розвинутих країн світу. За останні 50 років кількість працюючих у цій галузі зменшилась у 5 раз. Аналогічні процеси спостерігаються у видобувній та обробній промисловості.
2. Здійснюється перехід до нового типу економічного зростання, який грунтується на принципово нових формах поєднання науки з виробництвом, створенні нових елементів продуктивних сил (ЕОМ, мікроелектроніка, лазерна техніка), на якісно новому рівні використання особистого чинника виробництва.
3. У світовому господарстві збільшується пропозиція мінеральних ресурсів внаслідок використання досягнень НТР у геологорозвідувальних роботах. У цьому ж напрямі діє і збільшення пропозиції сільськогосподарської продукції при зниженні витрат на неї Економічна криза у постсоціалістичних країнах скоротила споживання сировини і збільшила можливості його експорту часто за демпінговими цінами. Отже, протягом 90-х років зберігалася тенденція до зниження світових цін на сировину на тлі випереджаючого розширення міжнародної торгівлі.
4. Прискорений розвиток інтеграційних процесів у світовому господарстві. Економічна інтеграція — це якісно новий тип інтернаціоналізації. Інтернаціоналізація передбачає вихід чогось суто внутрішнього за первинні межі або об'єднання дій кількох суб'єктів світової економіки і політики довкола загальних для них завдань, цілей, видів діяльності. За умов інтернаціоналізації конкретно функціональні аспекти та наслідки домінують над структурними. Головна мета інтернаціоналізації — забезпечення стійких міжнародних зв'язків у реально існуючому світі. Економічну інтеграцію ототожнюють з регіоналізацією. Вона спрямована на проведення взаємоузгодженої економічної політики, лібералізацію зовнішньоекономічних зв'язків і міжнародних розрахунків, використання єдиних стандартів щодо технології, забруднення навколишнього середовища, уніфікацію бухгалтерського обліку, статистики, освіти, норм права. Економічна інтеграція виявляється у переплетінні і зрощуванні виробничої, інвестиційної, фінансової, науково-технічної діяльності держав.
5. Глобалізація світового господарства. На початку XXI ст. з'явилася концепція глобалізації, що використовується стосовно всіх сфер людської діяльності: глобалізація правового простору, глобалізація політичних відносин, глобалізація злочинності, глобалізація економіки тощо.
Термін "глобалізація" (globalisations, від франц. global — всесвітній) вживають для характеристики сучасних планетарних процесів.
У науковому обігу закріпилося поняття глобалізації як якісно нового стану світової економіки.
Слід зазначити, що у світовій літературі існують різні підходи до визначення сутності глобалізації в економічній сфері та оцінки її наслідків для людства. Однак ніхто з учених не заперечує того факту, що глобалізація означає взаємозв'язки і взаємозалежність економік на рівні всього світового співтовариства, у планетарному масштабі. Розбіжності ж стосуються тих чинників, які є визначальними у процесі глобалізації, та наслідків цього явища.
На нашу думку, весь комплекс сучасних міжнародних зв'язків є складовими поняття глобалізації: світова торгівля, міжнародний рух капіталів, валютні відносини, міжнародна міграція. Отже, глобалізація економіки — це вищий ступінь інтеграції, який виходить за межі окремих регіонів і набуває планетарного масштабу.
До феномена глобалізації прикута увага дослідників не стільки з метою з'ясувати сутність даного явища, скільки визначити наслідки цього явища для людства. Серед теоретиків глобалізації є дві групи учених — оптимістів та песимістів в оцінці впливу глобальних процесів на долю людства.
Перша група покладає особливі надії на глобалізацію у створенні нової динамічної ринкової економіки. Остання грунтуватиметься на значному підвищенні продуктивності праці, що дозволить поєднати більш швидкі темпи росту з низькою інфляцією і з меншим безробіттям.
Друга група посилює критику глобалізації, заявляючи, що глобальна економіка сьогодні — це економіка соціального абсурду. Вона породжує небачені додаткові багатства, використовує їх для спекуляцій і, не вміючи або не бажаючи їх справедливо розподілити і перерозподілити, породжує глобальну бідність людей у світі. На думку вчених цього напряму, глобальну економічну систему не можна вважати здоровою і вона не має перспективи, якщо відношення доходу 20 % найбагатшого населення землі, так званого золотого мільярда, до доходу 20 % найбіднішого населення планети становило 30:1 в 1960 році, 60:1 в 1990 році, 90:1 в 1999 році. Таких темпів перерозподілу глобального валового продукту раніше ніколи не було в історії світової цивілізації.
Проте, незважаючи на відносне відставання від найбагатшої частини світового населення, протягом XX ст. відбулося триразове збільшення середньодушового ВВП найбіднішої частини населення. Таке істотне зростання доходів не могло відбутися без інтернаціоналізації досягнень НТП.
Отже, цілісність сучасного світу і взаємозалежність національних економічних систем не виключають суперечностей глобалізації.

2.Міжнародна економічна інтеграція.
Міжнародна економічна інтеграція відбувається у межах як кожної Із основних груп країн, так і між окремими країнами з різних груп. Загалом міжнародна економічна інтеграція означає процес поступового зближення і взаємодії (взаємопроникнення, взаємо переплетіння тощо) національних господарств двох і більше країн, спрямованих на створення єдиної наднаціональної економічної системи, у т. ч. єдиного господарського механізму.
Міжнародна економічна інтеграція спочатку розвивалася, здебільшого, на галузевому рівні, що у межах Західної Європи знайшло своє втілення у розвитку Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євро атом), відтак охоплювала сферу торгівлі (утворення Європейської асоціації вільної торгівлі - ЕАЄТ, «Спільного ринку») і, зрештою, поширювалась на інші елементи економічної системи.
Нині у межах світового господарства налічується близько 100 інтеграційних угрупувань. Найрозвиненіший Із них Європейський Союз.
Спочатку Європейський Союз виступав як об'єднання шести країн (ФРІГ, Франції. Італії, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу), які підписали «Римський договір» 1957 р., що набув чинності з 1 січня 1958 року. У 1973 р. до них приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія, у 1981 р. Греція, у 1986 р. - Португалія та Іспанія. У 1991 р. на сесії ЄЕС було підписано угоду між ЄЕС і Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) про створення Європейського економічного простору (ЄЕП). До ЄАВТ, яка була створена в 1960 р. увійшли Великобританія, Норвегія, Данія, Швеція, Австрія, Швейцарія, Португалія. Отже, в ЄЕП входять нині 3 7 європейських країн, у ЄС - 15.
Згідно з Єдиним Європейським актом 1987 р, і Маастріхтським договором 1991 р. було створено Європейський Союз із загальною кількістю населення понад 370 млн. осіб. Подали заяви про входження до ЄС Австрія, Туреччина. Польща, Угорщина та інші країни. Мають намір вступити до цієї організації деякі країни колишнього СРСР, зокрема Україна та ін.
За 33 роки свого існування ЄС пережив З0 років динамічного розвитку, 5 років криз, 19 років застою. За цей час були закладені основи митного союзу (знижені, а відтак скасовані митні збори при перевезенні товарів з країни в країну, встановлені єдині тарифи в торгівлі з іншими державами); жителі країн-учасниць мають змогу пересуватися всередині співтовариства без паспортів і віз (лише з національним посвідченням особи); почалося взаємне визнання свідоцтв та дипломів про освіту, громадяни Інтегрованих країн мають право на постійне проживання в іншій країні за наявності роботи; проводиться спільна сільськогосподарська політика; досягнуто значного прогресу щодо вільного переміщення товарів і послуг, робочої сили і капіталів.
Експерти Комісії ЄС підрахували, що остаточна ліквідація торгівсльпих бар'єрів дасть щорічну економію 15 країнам у сумі майже 330 млрд. дол.; введення єдиної грошової валюти зекономить 10 млрд. дол.; ціни на споживчі товари внаслідок посилення конкуренції знижуватимуться на 4,5-5% щорічно, темпи економічного зростання підвищаться на 4,5-7%; на 1,8-5,7% збільшиться кількість робочих місць.
Крім економічної, СС проводить єдину соціальну політику, спрямовану па забезпечення вищого рівня соціальної єдності, унеможливлений експлуатації.
Ллє економічна інтеграція супроводжується значними втратами. Так, у країнах ЄС зросло безробіття (до 22 млн. осіб), із сільськогосподарського обігу через перевиробництво продукції було вилучено майже 15 млн. га землі, знищувалося чимало готової продукції, в той час як у країнах ЄС налічувалося майже 30 млн. бідних. Але не дивлячись на це, в цілому, життєвий рівень більшості населення зростає.

3.Основні форми міжнародних економічних відносин.
    Глобалізація світового господарства супроводжується розвитком різних форм міжнародної економічної діяльності, яка включає: міжнародну торгівлю товарами та послугами; рух капіталів і зарубіжних інвестицій; міграцію робочої сили; міждержавну кооперацію виробництва; обмін у галузі науки і техніки; валютно-кредитні відносини. Послідовність перелічених форм відображає реальний історичний хід становлення світового господарства.
Міжгосподарські зв'язки починалися зі світової торгівлі, яка пройшла шлях від одиничних зовнішньоторговельних угод до масштабного торговельно-економічного співробітництва та формування світового ринку — сфери стабільних товарно-грошових відносин між країнами, які пов'язані між собою участю у міжнародному поділі праці. Міжнародна торгівля створює велику кількість переваг, що стимулює економічний розвиток окремих країн. Завдяки їй держави отримують можливість імпортувати продукцію, яку вони не виробляють самі. Світова торгівля сприяє поширенню нових ідей та технологій.
Останнім часом загальний обсяг світового торговельного обороту збільшувався набагато швидше, ніж загальний обсяг світового доходу. Це свідчить про те, що зовнішньоекономічні зв'язки відіграють дедалі важливішу роль практично в усіх розвинутих країнах.
Для сучасної світової торгівлі характерні такі риси: у структурі товарообороту збільшується частка обробленої продукції і значно скорочується питома вага сировинних товарів; зростає роль наукоємних виробів (комп'ютерна техніка та інше електронне обладнання); у світовому господарстві створено не тільки ринок товарів у вигляді продукту, а й світовий ринок послуг.
Сучасні держави регулюють торгівлю з іншими країнами. При цьому можуть застосовуватися дві протилежні форми торговельної політики — протекціонізм і вільна торгівля.
Важливим чинником міжнародних економічних відносин є експорт капіталу. Вивіз капіталу здійснюється в таких основних формах: прямі інвестиції, портфельні інвестиції, серед-ньо- та довгострокові кредити позичкового капіталу. Прямі інвестиції дають право прямого контролю за іноземними підприємствами та компаніями. Вивіз капіталу в розмірах, що не дають права прямого контролю, веде до створення портфельних інвестицій.
Тепер більше поширені прямі інвестиції. Найзначніші експортери капіталу — Японія, США, Франція, Німеччина та Велика Британія. Географічно майже 80% прямих зарубіжних інвестицій переміщується серед розвинутих країн світу, інші направляються у країни, що розвиваються, та в держави з перехідною економікою.
Міжнародні кредити використовуються для поповнення основного капіталу, кредитування та фінансування операцій з придбання акцій, будівництва і реконструкції іноземних підприємств.
Важливе місце в розвитку міжнародного виробничого співробітництва посідають спільні підприємства. Останнім часом значно зросли темпи створення таких підприємств у країнах Східної Європи, в республіках колишнього СРСР та Китаї.
Надзвичайно сприятливі умови для залучення іноземного капіталу створюються у вільних (спеціальних) економічних зонах (ВЕЗ, СЕЗ). Вони являють собою територіально обмежені райони, які мають специфічні митні та торговельні режими, що визначаються вільним переміщенням капіталу, товарів та фахівців. Розрізняють такі види вільних економічних зон: експортні промислові зони, зони вільної торгівлі, парки технологічного розвитку, зони страхових та банківських послуг, комплексні зони. Згідно з існуючими оцінками у світовій економіці діють близько 3 тис. СЕЗ, які обслуговують понад 10% світового товарообороту.
Інтернаціоналізація міжнародної економічної діяльності передбачає розвиток такої форми міжнародних економічних зв'язків, як міграція робочої сили. Вона виявляється в еміграції (виїзді за кордон) та імміграції (приїзд трудящих з-за кордону).
Існують головні закономірності міжнародних міграцій населення. Вони полягають у посиленні ролі трудової міграції, постійному збільшенні масштабів міграції, значному збільшенні нелегальної міграції, у зростанні серед мігрантів частки висококваліфікованих спеціалістів. Важливо зазначити, що сучасна імміграційна політика західних держав дедалі більше орієнтується на потреби внутрішнього економічного розвитку. Цій політиці відповідає й ефективне імміграційне законодавство, яке передбачає селективне (вибіркове) залучення фахівців у нові галузі науки і техніки.
Міжнародні науково-технічні відносини здійснюються у різних формах, що включають продаж готових товарів, комплектного устаткування для виробництва, а також патентів, ліцензій, ноу-хау. При цьому продаж технологій стає важливим засобом захоплення іноземних ринків. Значно поширюються також міжнародні маркетинг, інжиніринг, гудвіл, лізинг, надання інформаційних послуг у різних галузях економіки і техніки.
На основі розглянутих вище форм міжнародних економічних зв'язків складаються міжнародні валютні відносини — повсякденні зв'язки між приватними особами, фірмами, банками на валютних та грошових ринках з метою здійснення міжнародних розрахунків, кредитних та валютних операцій. Співвідношення між сумою платежів, одержаних з-за кордону, і сумою платежів, переказаних за кордон за певний проміжок часу, називається платіжним балансом держави.
Платіжний баланс складається з трьох розділів: рахунок поточних операцій; рахунок операцій з капіталом; розрахунки за офіційними міжнародними резервами (рух ліквідних коштів країни). Стан платіжного балансу держави — важлива характеристика її ролі в системі міжнародних економічних відносин.
Інтенсивний розвиток міжнародних економічних зв'язків підтверджує, що інтернаціоналізація господарського життя стає головною тенденцією розвитку сучасного світового господарства. Цьому сприяє діяльність міжнародних організацій. До міжнародних економічних організацій належать організації, які на основі міжнародно-договірних відносин проводять роботу, спрямовану на організацію та здійснення міжнародного економічного співробітництва. Правоздатність, яку мають міжнародні економічні організації, дає їм можливість укладати різні договори як з окрем йми державами, так і з міжнародними організаціями в межах завдань і цілей, закріплених в їх установчих документах.
Значну роль у розвитку міжнародного економічного співробітництва відіграють такі міждержавні структури: Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), до якої належать усі промислово розвинуті держави; Європейський Союз (ЄС); Міжнародна торговельна організація (МТО); Міжнародний валютний фонд (МВФ); Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР); Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР); Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО); Організація Об'єднаних Націй з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД).

4.Україна і світове господарство .
    Останнім часом, коли знято ідеологічні перешкоди щодо розвитку міжнародних відносин, наша країна прагне активізувати зовнішньоекономічну діяльність, докладає великих зусиль стосовно інтегрування у світове господарство. Необхідність розвитку та зміцнення міжнародного співробітництва обумовлена низкою чинників. Відомо, що сфера зовнішньоекономічної діяльності є однією із складових ринкової економіки незалежної держави. Без цього компонента неможливо подолати економічну кризу, здійснити структурну перебудову економіки, впровадити конвертовану валюту.
Відомо, що світовий ринок безкомпромісно й об'єктивно оцінює конкурентоспроможність товарів. Він дозволяє зіставити вітчизняний та світовий рівні виробництва, національні і світові витрати, науково-технічні якості продукції. Таке зіставлення — своєрідний контроль у вигляді міжнародної конкуренції, необхідна умова динамічного розвитку економіки.
Тривалий час наша країна перебувала поза жорсткими вимогами щодо якості та новизни продукції, витрат виробництва, притаманних світовому господарству. Українські підприємства виробляють продукцію з низьким рівнем наукоємності та великими матеріальними, енергетичними і трудовими витратами.
Велика потреба в розвитку міжнародних зв'язків обумовлена необхідністю використання величезного світового науково-технічного потенціалу. Співробітництво з іноземними країнами у цьому напрямі принесе вигоду державі не тільки від впровадження досягнень НТП, а й від участі у його розвитку. Відомо, що тепер акцент у міжнародній сфері дедалі більше переноситься з торговельно-економічних зв'язків на науково-технічну і виробничу кооперацію, інформацію, інфраструктуру, обмін послугами.
Надзвичайно важливий для України аспект співробітництва з зарубіжними державами — спільне розв'язання екологічних проблем, що останнім часом загострилися на всій планеті. У країнах колишнього СРСР нецивілізовані форми господарювання супроводжувалися споживацьким ставленням до природи. Внаслідок цього виникли проблеми, які можна розв'язати тільки на міжнародному рівні.
Отже, необхідність економічного співробітництва України з іншими державами обумовлена складністю та масштабами поточних і перспективних завдань, що стоять перед нашою державою.
Згідно з законодавством України визначені такі форми зовнішньоекономічної діяльності: експорт та імпорт товарів, капіталу та робочої сили; пропонування різних послуг; науково-технічна і виробнича кооперація з інофірмами; участь у роботі міжнародних фінансових організацій; спільна підприємницька діяльність; організація виставок, аукціонів; товарообмінні (бартерні) операції та зустрічна торгівля; орендні та лізингові операції; купівля та обмін валют.
Розглянемо головні з цих форм. Останнім часом наша держава значно лібералізувала зовнішню торгівлю. Ця обставина мала як позитивні, так і негативні наслідки для української економіки. До позитивних належать: збільшення обсягу експорту; вихід країни на нові ринки, де вітчизняна продукція заповнює вільні "ніші"; істотне розширення кола експортерів, які формують конкурентне середовище в експортній діяльності. Негативними наслідками е: низька ефективність зовнішньої торгівлі; високий рівень неповернення валютного виторгу; тенденції до бартеризації. З часом дедалі більше загострюється проблема конкурентоспроможності українських товарів, особливо машинобудування та інших галузей, де необхідний високий ступінь обробки.
Доцільно приділити увагу нарощуванню випуску продукції, конкурентоспроможної на зовнішніх ринках. Слід прагнути до зменшення питомої ваги сировини у структурі нашого експорту, де сировина, напівфабрикати та продукція АПК становлять 66%. Частка машинобудівної продукції дорівнює 7% загального обсягу експорту.
В умовах переходу до ринку надзвичайно велике значення мають іноземні інвестиції, бо вони значною мірою забезпечують успіх економічної стратегії в цілому, сприяють утворенню інституту нового ринку капіталів, стабілізації національної валюти, зменшенню тиску на бюджет, скороченню соціальних витрат.
Однак на цей час Україна значно відстає навіть від багатьох країн СНД і Балтії в утворенні сприятливого інвестиційного клімату. Головними інвесторами нашої країни є США, Нідерланди, Німеччина, Велика Британія, Кіпр, Росія, Ліхтенштейн. З найбільшим інтересом іноземні інвестори працюють у харчовій промисловості, внутрішній торгівлі, кредит-но-фінансовій та страховій діяльності, машинобудуванні й металообробці. Наша держава має можливість бути інвестором за кордоном, але поки що слабо реалізує її.
Досить активно в Україні розвивається одна з найперспективніших форм міжнародного економічного співробітництва — створення спільних підприємств. Характерна ознака останніх полягає в наявності спільної власності і спільної діяльності українських та іноземних партнерів. Однак іноземні суб'єкти господарської діяльності не виявляють інтересу до пріоритетних для нашої економіки галузей. Вони створюють головним чином СП інжинірингового, інформаційного, сервісного, комп'ютерного напрямів, які не потребують великих інвестицій і дають значні прибутки через короткий час.
Відкритості нашої економіки сприятиме і створення вільних (спеціальних) економічних зон.
Слід зазначити, що в нашій державі попереду ще дуже важкий шлях інтегрування у світове господарство. Щоб зайняти гідне місце в міжнародному поділі праці, слід прискорити перехід країни на ринкові засади, посилити експортну спрямованість зовнішньоекономічної діяльності, використовувати професійні кадри в міжнародному бізнесі, ефективно керувати міжнародною економічною діяльністю.


5.Економічні аспекти глобальних проблем.
    Політичні, економічні і соціальні проблеми, які стосуються інтересів усіх країн і народів, усього людства, називають глобальними. Глобальні проблеми виникли на рубежі XIX і XX ст., коли в результаті колоніальних завоювань усі заселені території світу були поділені між провідними країнами і втягнуті у світове господарство. У цей час зародилася і перша глобальна політична криза, що вилилась в Першу світову війну.
Усі глобальні проблеми можна поділити на політичні, економічні, демографічні, соціальні та екологічні.
Найнебезпечнішими для людства є політичні проблеми: а) війни і миру та гонки озброєнь в глобальному масштабі; б) економічного і політичного протистояння Сходу і Заходу, Півночі та Півдня; в) вирішення регіональних релігійних і військово-політичних конфліктів в Європі, Азії та Африці.
На друге місце вийшли екологічні проблеми: знищення природних ресурсів; забруднення довкілля, збіднення генофонду Землі.
Дуже різноманітними в різних регіонах світу є демографічні проблеми. Для країн третього світу характерний "демографічний вибух", а в розвинених країнах спостерігається старіння і депопуляція населення.
Численні соціальні проблеми (охорона здоров'я, освіта, наука і культура, соціальне забезпечення) вимагають для свого вирішення великої кількості коштів і підготовки кваліфікованих спеціалістів.
За останні два десятиріччя найбільших успіхів людство досягло у розв'язанні глобальних економічних проблем - сировинної і енергетичної. Проте у багатьох районах світу ці проблеми, так само як ще одна економічна проблема — продовольча, є дуже гострими.
Економічні проблеми. До цієї групи проблем відносять переважно енергетичну, сировинну та продовольчу.
Сировинна та енергетична проблеми мають багато спільного. Викликані вони, передусім недостатньою кількістю розвіданих запасів корисних копалин і дуже нераціональним їх використанням. Вже доводиться експлуатувати родовища, які знаходяться у гірших гірничо-геологічних умовах, у районах з екстремальними природними умовами (Сибір, Канадська Арктика, пустелі Африки і Австралії), з нижчим вмістом корисних компонентів у рудах. Усе це приводить до подорожчання сировинної та енергії, а значить, і всієї продукції згаданих галузей господарства. Тому основним шляхом вирішення сировинноенергетичної кризи є перехід до матеріало- і енергозберігаючих технологій, комплексного використання сировини, створення маловідхідного і безвідходного виробництв
До зменшення використання сировини повинна привести і заміна багатьох видів природних матеріалів на штучні і синтетичні, які можуть створюватися із наперед заданими властивостями. Ллє більшість цих матеріалів є надзвичайно складними хімічними сполуками, нерідко вони мають токсичні і канцерогенні властивості. Тому в світі існує тенденція до ширшого використання екологічно безпечних матеріалів на основі відновних біологічних ресурсів (деревина, натуральні волокна, шкіра) та найбільш розповсюджених корисних копалин (будівельне каміння, пісок, глина).
Значна економія сировини досягається за рахунок використання вторинних матеріалів - металобрухту, макулатури, пластмас. Запаси їх у багатьох країнах настільки значні, що можуть значною мірою компенсувати дефіцит природних ресурсів. У старопромислових районах Західної і Східної Європи та США обсяги заготівлі вторинних ресурсів навіть перекривають місцеві потреби і частково експортуються в інші країни.
Приклади високоефективного використання вторинної сировини показують "малі" високорозвинені країни Західної Європи. Тут використовується 80-90 % щорічного надходження металобрухту, 50-70 % макулатури і багатьох видів пластмас, до 75% побутового сміття спалюється з метою виробництва енергії.
Розв'язання енергетичної проблеми, крім повсюдної економії енергії і вдосконалення існуючої теплової енергетики на принципово нових технологічних основах (спалювання вугілля у "киплячому шарі", МГД-генератори), передбачає широке використання альтернативних джерел енергії, передусім сонячної, вітрової, внутрішнього тепла Землі.
Загальний вітроенергетичний потенціал Землі майже в ЗО разів перевищує річне споживання електрики в усьому світі.
Перша у світі вітрова електростанція потужністю 100 кВт збудована в Криму в 1931 р. Струм надходив в електромережу Севастополя. Вітрові електростанції функціонують в ФРН, США, Росії, Казахстані, Туркменистані. Кубі, Швеції та ін.
Використання енергії припливів і відпливів найбільш характерно для Франції, Росії, США та ін., а геотермальної енергії - для Ісландії, Росії.
Продовольча проблема визначається спроможністю Землі прогодувати нинішнє і майбутні покоління планети. До певної міри це наслідок того, то харчування є фізіологічною потребою людини.
Згідно з даними ФАО (продовольчої і сільськогосподарської організації ООН), нині на планеті голодують понад 500 млн. осіб, а ще 1 млрд. осіб постійно недоїдають. Продовольча криза особливо актуальна для багатьох країн Африки, Азії, Латинської Америки і загрожує поширитися на інші території.
Зонами критичної продовольчої ситуації у світі є територія у центральній Африці (Мавританія, Сенегал, Гамбія, Малі, Нігерія, Чад), де слабо розвинена промисловість, і у Північно-Східній та в південній Африці (за винятком ПАР). Найбільш критичне становище склалося у 20 країнах "зони голоду", що розташована в сухих саванах і напівпустелях. Тут темпи приросту населення у два рази перевищують виробництво продовольства. Середньодобова забезпеченість їжею оцінюється у цих країнах на 80-85 % від рекомендованих ФАО норм (не менше 2400 ккал на добу).
Причиною голоду є не відсутність запасів зерна, а неспроможність країн, що розвиваються, через власні низькі доходи закуповувати на світовому ринку продукти харчування. У структурі сімейного бюджету частка продовольчих затрат у них перевищує 60 %, тоді як у Німеччині 17%. у США - 19%, у країнах Дніпровсько-чорноморського субрегіону, Російській Федерації, через невисокі доходи населення цей показник наближається до 70 %, при цьому обмежується споживанням хліба, круп, картоплі.
Серед чинників, які мають особливе значення для вирішення продовольчої проблеми, с земля. Однак не вся земля с придатною для вирощування сільськогосподарських культур.
Тільки 11,3% земної суші придатні до обробітку, тобто є орними землями. Приблизно ще 1800 млн. га (12% поверхні суші) може бути освоєна під орні землі та багаторічні насадження.
В Європі і Азії, наприклад, розорано відповідно 25,3 і 17,0% площі суші, тоді як площа орних земель в Австралії і Океанії, в Африці та Латинській Америці розораність становить усього 6,0, 6,7 та 8,9 % відповідно. У структурі використання земель у різних регіонах світу найбільшу питому в Австралії та Океанії займають пасовища (56%), у Латинській Америці - ліси (48,1 %). Серед земель Близького Сходу переважають пустелі, які придатні для землеробства.
Чималі площі родючих земель вилучаються у світі під забудову, особливо міську, яка в XXI ст. може значно зрости.
Особливою проблемою є деградація (погіршення) землі. Це не лише виснаження грунтів, їх ерозія, а й забруднення різними хімічними сполуками, що вносяться при удобренні. За даними ООН, площа орних земель лише у країнах "третього світу" на початок XXI ст. скоротиться на 17,7 %, а їх потенційна продуктивність - на 28,9 %.
Компенсувати втрати можна за рахунок підвищення продуктивності оброблювальних земель, тобто збільшення збору врожаїв. Спеціалісти вважають, що цього можна досягнути, поєднавши апробовані форми землеробства із сучасними досягненнями біотехнології. Допускається, що таким шляхом можна збільшити врожайність, наприклад, кукурудзи і пшениці у країнах, то розвиваються, у 2-3 рази. Цього було б достатньо для задоволення потреб населення цих країн у зернових культурах.
Для продовольчого забезпечення людства суттєве значення мають біологічні ресурси Світового океану. Адже в ньому видобувається близько 20 % харчових білків тваринного походження.
Особливий інтерес представляє розширення нетрадиційного виробництва продуктів харчування, зокрема розробка технологій виробництва білків такої якості, які б використовувалися для виробництва нових харчових продуктів, особливо таких, що імітують тваринницькі.